Суббота, 03 Декабря 2016, 21:41

ЮРИДИЧЕСКАЯ КОМПАНИЯ

адвоката Дмитрия Тодорова

г.Одесса ул. Малая Арнаутская, 4

Главная страница |
Главная » Дела адвоката » Гражданские дела » Признание договора действительным


Апелляционная жалоба на решение суда первой инстанции

Апеляційний суд Одеської області
Судовій палаті по цивільних справах
 
                                         Апелянт:                   Ливанова Наталя Миколаївна,
                                                  (відповідач по справі)
65069, м. Одеса,
 
Учасники в справі:                 Вердано В’ячеслав Григорович,
         (позивач по справі)
67600, Одеська обл. Біляївській р-он.,
 
Біляївській  районний відділ земельних ресурсів,
(третя особа без самостійних вимог)
67600, Одеська обл., м.Біляївка,
проспект Жовтневої революції,7
 
Державна нотаріальна контора
Біляївського району,
67600, Одеська обл., м.Біляївка,  вул.Леніна,93,а
 
СПРАВА № 2-249/2008р.                    
 
 
А П Е Л  Я Ц І Й Н А     С К А Р Г А
на рішення
Біляївського райсуду Одеської області від 27.05.08р. (суддя Драніков С.М.)
про визнання дійсною  угоди, визнання права власності
 та визнання недійсними правовстановлюючих документів

  Зазначеним рішенням суд

визнав дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, якій начебто був укладений в 2005 році між позивачем та моїм батьком – Гончаровим М.Д., і визнав право власності позивача на цю земельну ділянку,

визнав недійсними видані мені в 2006-2007 роках: свідоцтво про право на спадщину на цю земельну ділянку, акт про встановлення меж цієї земельної ділянки в натурі та державний акт про право власності на зазначену земельну ділянку.

 Неправильність рішення суду полягає в тому, що обставини, що мають значення для справи, недоведені, але суд порахував їх встановленими, висновки суду не відповідають обставинам справи, суд грубо порушив та неправильно застосував норми матеріального та процесуального права.

 
 ОБҐРУНТУВАННЯ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ:

 1. Суд звільнив позивача від доказування обставин, на які він  посилався в підтвердження своїх позовних вимог.

По суті, суд звільнив позивача від доказування позову і задовольнив позов не з мотивів того, що він доказаний позивачем, а з мотивів того, що він не спростований відповідачем.

Відповідно до ч.2 ст.220ЦК України суд може визнати правочин дійсним тільки у випадку, якщо вчинення цього правочину підтверджується письмовими доказами, що означає, що вчинення правочину не може доказуватися показаннями свідків.

В судовому рішенні після посилання на розписку, як на письмовий доказ, суд зазначив що клопотань сторін про призначення почеркознавчою експертизи стосовно належності підпису на розписці Гончарову М.Д. до суду не надходило (абз.3 стор.2 рішення суду).

Цім зауваженням суд, мабуть мав на увазі, що можливо розписка і не видавалась Гончаровим М.Д., але з урахуванням того, що сторони не просили призначити почеркознавчу експертизу, суд виходить з того, що розписка видана саме Гончаровим М.Д і підпис на розписці його.

Зазначений висновок суперечить ч.3 ст.10ЦПК України, згідно з якою: «кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом».

Відповідно до ч.2 ст.59ЦПК України: Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування». Підпис особи на документі, якщо цей документ (підпис) не посвідчений у встановленому законом порядку, тобто нотаріально, не може підтверджуватись ніякими іншими доказами ніж висновком почеркознавчої експертизи.

Вимога до нотаріального посвідчення угод полягає саме в тому, що нотаріус (уповноважена стороння особа) встановлює справжність волі осіб, які укладають договір, та посвідчує, що саме ці, а не інші особи підписують договір. Суд же дійшов висновку, що надану позивачем розписку видав та підписав Гончаров М.Д. тільки тому, що це стверджує позивач.

 Позивач може виготовити безліч таких розписок і вказати, що вони видані будь-якою особою, навіть Папою Римським. Хто ж в такому випадку повинен довести чий це підпис: той, хто стверджує, що це підпис Папи Римського чи Папа Римський повинен виправдовуватися?

Відповідно до ч.1 ст.60ЦПК України: «кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу». Тому саме позивач повинен довести суду, що розписка видана та підписана саме Гончаровим М.Д..

Відповідно до ст.61ЦПК України: «Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню». Я не визнала, що підпис на розписці належить моєму батькові, тому позивач не звільнений від доказування цієї обставини, тобто повинен був довести цю обставину.

Відповідно до тій ж ст.61ЦПК України: «Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування». Така обставина, як належність підпису моєму батькові, не є загальновідомою, тому потребує доказування.

Відповідно до ч.3 ст.60ЦПК України: «Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір».

Я заявляла суду, що підпис на розписці не є підписом мого батька. Тобто стосовно такої обставини, як то, чи належить підпис на розписці моєму батькові, є спір і тому позивач повинен довести, що це підпис батька.

Відповідно до ч.4 ст.60ЦПК України: «Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях».

Всупереч цій нормі суд зробив висновок про належність підпису Гончарову М.Д. тому, що це стверджує позивач і в розписці вказано начебто його (Гончарова М.Д.) прізвище. 

Таким чином, суд зробив висновок на припущенні, поклавши тягар доказування на мене. В той час, як законом доказування позовних вимог покладено на позивача.

Якби вимоги позивача були засновані на нотаріально посвідченому документі, то тягар доказування недійсності такого документу лежав би на мені, тому що закон встановлює, що документ є дійсним, якщо він посвідчений нотаріально (презумпція дійсності нотаріально посвідченого правочину). А якщо документ, якій потребує нотаріального посвідчення, нотаріально не посвідчений, то тягар доказування того, що документ дійсний лежить на позивачеві, тому що закон виходить з презумпції недійсності нотаріально не посвідченого правочину.

Відповідно до ч.3 ст.212ЦПК України «Суд оцінює… достовірність кожного доказу…».

Як суд оцінив достовірність розписки невідомо. Тім більше, що я стверджувала, що розписка написана не моїм батьком і підпис не його, надала копію його паспорту зі сторінкою, на якої міститься справжній підпис батька, тобто піддала сумніву достовірність підпису батька на розписці і надала докази того, цей підпис викликає сумнів, але  суд ніяким чином не оцінив розписку на предмет її достовірності, тобто не вказав, що розписка відповідає дійсності тому-то, або не відповідає дійсності тому-то, чим порушив ч.3 ст.212ЦПК України

 

2. Суд не надав належної оцінки жодному з доказів по справі.

Склалося таке враження, що судове засідання було непотрібним і рішення виносив не суд, а позивач, якій сам себе визнав правим, тому що суд нічого не перевіряв, нічого не оцінював. Що позивач стверджував, то суд і визнав.

Позивач сказав, що розписку видав та підписав Гончаров М.Д.. Суд без перевірки і визнав це.

У суду навіть не виникає питання до позивача: «Чому суд повинен вам вірити, що розписка видана та підписана саме Гончаровим М.Д.?»

Позивач сказав, що він оформив технічні умови на підключення придбаної земельної ділянки до електромережі, суд так і пише, що позивач почав користуватися земельною ділянкою оформивши технічні умови.

При цьому суд не надає ніякої оцінки зазначеним технічним умовам, які містяться в матеріалах справи (а.с.9).

Зазначені технічні умови видані 30.08.2005р. і в них зазначена адреса: вул.Велика, 36.

В той же час, адреса: вул.Велика, 36 була присвоєна земельній ділянці рішенням виконкомом Нерубайської сільради №400 тільки 3 жовтня 2006р. (а.с.16) по моєї заяві, у зв’язку з неможливістю оформити спадщину за відсутності адреси земельної ділянки.

Теж саме стосується і заяви до Нерубайської сільради написаної начебто моїм батьком (а.с.11) про вилучення у нього земельної ділянки. Заява датована 16 січня 2006р., в ній зазначена адреса вул.Велика,36, хоча на той час така адреса не існувала.

Звертає на себе увагу і той факт, що той хто писав заяву помилився в своєму імені (явно виправлено). У суду навіть не виникло питання, як може особа забути своє ім’я.

Позивач сказав, що він оформив на себе абонентську книжку на сплату електроенергії по спірній земельній ділянці. Суд без жодних коливань визнає це і навіть не звертає уваги на те, що в наданій позивачем ксерокопії, начебто цієї абонентської книжки (а.с.13), зазначена теж дата 30.08.2005р. і адреса: вул.Велика,36, хоча ця адреса з’явилась значно пізніше - більше ніж через рік після цієї дати, а на той час не існувала.

Позивач сказав, що підписи на розписці (а.с.10) і на заяві до сільради (а.с.11) належать моєму батькові і це твердження позивача виявляється для суду таким, що не може бути піддано сумніву. Хоча з цього приводу мною надані акт передачі моєму батькові земельної ділянки в натурі від 06.09.1993р. (а.с.17), де є справжній підпис мого батька, а також ксерокопію першої сторінки паспорту мого батька, на якої в спеціально передбаченій графі для підпису володільця паспорту з ціллю його ідентифікації є справжній підпис мого батька. Обидва підписи мого батька, у справжності яких можна менш всього сумніватися, суттєво відрізняються від підписів на розписці та заяві до сільради.

 

3. При визначенні моменту виникнення правовідносин, настаннях правових наслідків, суд керувався не законом, а власним враженням від подій.

Суд послався в рішенні на ч.1 ст.638 ЦК України, яка встановлює, що договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору і зробив висновок, що в даному випадку сторони досягли домовленості щодо всіх істотних умов.

При цьому, які умови є істотними суд визначив на власній розсуд, не обтяжуючі себе застосуванням норм закону.

Застосувавши ч.1 ст.638 ЦК України, суд не застосував абзац другій цієї ж частини статті 638 ЦК України, яка встановлює, що: «істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду…».

Умові, які необхідні для даного виду договорів, визначені ч.2 ст.132 Земельного кодексу України, згідно з якої таки угоди повинні містити:

а) назву сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назва юридичної особи);

б) вид угоди;

в) предмет угоди (земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо);

г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;

ґ) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки;

д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо);

е) договірну ціну;

є) зобов'язання сторін.

Таким чином, висновок суду, що сторони досягли домовленості з усіх істотних умов і що це підтверджується письмовими доказами є повністю безпідставним, тобто не заснованим на законі.

Відповідно до ч.1 ст. 638 ЦК України, на яку послався суд домовленість щодо істотних умов повинна бути досягнута в належній формі. Належною формою в даному випадку є письмова форма, що встановлено ч.1 ст.132 Земельного кодексу України: «угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються».

Відповідно до ч.2 ст.220ЦК України, на яку суд теж послався, суд може визнати угоду дійсною: «якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами…».

На підставі наведених норм закону суд може визнати угоду дійсною тільки в випадку, коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов і ці істотні умови (домовленість по них) викладені сторонами письмово.

З таких доказів суду надано два документі, підписані, начебто, моїм батьком – Гончаровим М.Д. -  розписка і заява до Нерубайської сільради.

Що стосується заяви до сільради, то в ній не міститься жодної умови договору.

Що стосується розписці, то не зрозуміло на підставі чого суд дійшов висновку, що розписку видав саме мій батько -Гончаров Микола, а не якійсь інший Гончаров Микола, яких може бути скільки завгодно. Більше того, суд зазначив що розписку видав не просто Гончаров Микола, а Гончаров Микола Дмитрович, хоча в розписці не міститися по батькові особи, яка начебто видала розписку, так же як не міститься ні адреса цієї особи, ні її паспортні данні, ні що-небудь інше, що могло би дозволити ідентифікувати особу, яка указана, як особа, яка видала розписку.

Теж саме стосується і особи, якій видана розписка.

Чому суд прийшов до висновку про наявність письмового підтвердження того, що сторони, які зазначені в розписці уклали саме договір купівлі-продажу теж не зрозуміло. В розписці не зазначено виду договору. За що отримана сплата? За продаж земельної ділянки (договір купівлі-продажу) чи плата за користування (оренду) земельною ділянкою (договір оренди) чи за щось інше?

Також не зрозуміло, чому суд дійшов висновку про наявність письмового підтвердження того, що об’єктом угоди між сторонами, зазначеними в розписці була земельна ділянка розташована саме за адресою: вул.Велика,36, ст.Усатове? В розписці не міститься не тільки вулиця, на якій розташована земельна ділянка, а не міститься навіть посилання на населений пункт, де розташована ця ділянка, і тому не зрозуміло, чому суд вирішив, що мова їде про ділянку ст.Усатове, а не в штаті Вірджинія, наприклад. Крім того, в розписці не зазначена жодна ознака земельної ділянки (категорія землі, її площа, інше), стосовно якої сторони начебто про щось домовлялись.

Таким чином, по суті, суд виносив рішення про наявність угоди, та досягнення згоди між сторонами з усіх істотних умов не на підставі письмових доказів, як того вимагає закон, а на підставі показань свідків, які  чули, що ішла мова про якусь угоду, але ніхто з них при вчиненні той угоди не був присутній. Тому склалося враження, що це не рішення суду, а узагальнений збір пліток на сільському базарі, здогадок та припущень, викладених в формі судового рішення. Щось по типу: чи то він вкрав, чи у нього вкрали.


4. Суд безпідставно визнав недійсним документи про моє право власності на земельну ділянку, які видані мені в повній відповідності до закону.

 Суд безпідставно визнав недійсними моє свідоцтво про право на спадщину земельної ділянки, акт встановлення в натурі меж земельною ділянки та державний акт про право власності на зазначену земельну ділянку, мотивувавши в цій частині своє рішенням таким чином: «право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна» (абз.2 стор.3 рішення суду), тому «на момент відкриття спадщини спірна земельна ділянка вже не належала Гончарову М.Д.» (абз.5 стор.3 рішення суду).

Навіть якщо суд дійшов висновку, що угода між позивачем та моїм батьком мала місце, все одне виникає запитання: на підставі якої норми закону суд стверджує, що на момент відкриття спадщини земельна ділянка не належала моєму батькові, тобто не входила до складу спадкового майна і тому я не могла її успадкувати?

Суд наполегливо не звертає уваги на норми закону і замість застосування закону, тобто здійснення правосуддя, продовжує впроваджувати свою особисту законотворчість, хоча ці відносини врегульовані законом.

Відповідно до ч.1 ст.132 Земельного Кодексу України: «угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються».

Відповідно до ч.1 ст.220ЦК України: «У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним».

Відповідно до ч.1 ст.236ЦК України: «нікчемний правочин… є недійсним з моменту його вчинення».

Відповідно до ч.1 ст.216ЦК України: «Недійсний правочин не створює юридичних наслідків…».

Таким чином, висновок суду, що спірна земельна ділянка на момент відкриття спадщини вже не належала моєму батькові і тому не могла бути мною успадкована, тобто висновок про те, що  нікчемний правочин на момент відкриття спадщини створів правові наслідки, не тільки не заснований на законі, а прямо суперечить йому.

Відповідно до ч.1 ст.202ЦК України: «правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків».

Відповідно до ч.1 ст.215ЦК України: «підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу».

Таким чином, підстави для визнання правочину недійсним не можуть виникати (створюватися) після вчинення правочину, вони повинні існувати в момент його вчинення.

На момент вчинення мною правочину по набуттю права власності на земельну ділянку в порядку спадщини не існувало ніяких підстав, яки би тягли визнання цього правочину недійсним, тому суд безпідставно визнав недійсним прийняття мною спадщини.

Всупереч закону суд надав перевагу нікчемному правочину, тобто правочину, якій законом взагалі не визнається, над правочином, вчиненим у повній відповідності з законом.

Закон встановив обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів нерухомого майна під страхом недійсності (нікчемності) таких договорів, якщо вони не посвідчені нотаріально, тобто встановив, що такі договори законом не визнаються, тому не породжують ніяких правових наслідків. Іншими словами, якщо одна особа продала іншій особи нерухоме майно і це підтверджується письмовим договором між ними, але цей договір не засвідчений нотаріально, то в такому випадку зазначене нерухоме майно законом не вважається проданим і тому може продаватися, успадковуватися і т.д. Тобто закон не захищає права осіб за нікчемними угодами. Наявність нікчемних угод не є перешкодою для здійснення інших угод стосовно цього майна.

Дійсно, закон передбачає можливість визнання такої угоди дійсною (ч.2 ст.220ЦК України), але це може статися тільки в тому випадку, якщо до заявлення вимоги про визнання такої угоди дійсною не був вчинений інший правочин стосовно даного майна у передбаченій законом формі та порядку.

Таким чином, суд порушив основний принцип правосуддя - принцип верховенства закону, додержання законності. Оскаржуване рішення суду побудоване на тому, що закон можна не виконувати – суд все одне захистить того, хто не додержується норм закону, а того хто виконує закон, додержується встановлених норм закону, суд не захищає. Такого просто не може бути, тому що це не правосуддя.

Згідно з ч.2 ст.213ЦПК України: «законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом».

Відповідно до абз.4 п.3 ч.1 ст.215ЦПК України в рішенні суд повинен зазначити: «назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався».

Всупереч цім нормам та нормі закону, яка встановлює, що нікчемний правочин не породжує ніяких правових наслідків, суд не зазначив в рішенні статті закону, якою він керувався, стверджуючи, що на момент смерті батька спірна земельна ділянка була відчужена батьком і тому не входила до складу спадщини.

 На підставі всього вищевикладеного, вважаю, що рішення суду є необґрунтованим і незаконним, прийнятим з порушенням норм матеріального і процесуального права, і тому, керуючись ст.ст. 291-296, 307, 309 ЦПК України,

 ПРОШУ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

скасувати оскаржуване рішення Біляївського райсуду Одеської області від 27.05.08р. і винести нове рішення, якім прошу повністю відмовити в задоволенні позовних вимог Вердано В.Г..

Додаток:

 «_____»   червня 2008 р.

             Ливанова Н.М.  _______________

  підготував

АДВОКАТ

Тодоров Дмитро Миколайович

тел.  736-79-50,              735-74-31

(094)  931-19-50,    (063) 735-74-31

65012 м.Одеса, вул.М.Арнаутська,4

 

 

ВЕРНУТЬСЯ В КАТЕГОРИЮ: Признание договора действительным
Использование материалов сайта разрешается только при наличии гиперссылки на www.todorov.od.ua
Юридические услуги. Одесса. Адвокат Дмитрий Тодоров Мы в Google+ © 2007 - 2016


Хостинг от uWeb